Є на Ужгородщині село, відоме вже у ХІІ столітті. Це одне з найдавніших поселень. Примостилося воно біля підніжжя найвищої гори району – Маковиці. Мова йде про Кибляри. Депутат районної ради Віктор Шелельо так цікаво розповідає про це село, що мимоволі заслухаєшся. Саме тут, у гірських хащах-дебрях переховувалися колись люди від монголо-татарської навали. І село тоді називалося Дебряли. У краєзнавчому музеї збереглися документи про перші поселення.
З покоління в покоління передавали люди розповіді, як важко жилося тут. Були різні епідемії, неврожаї – голод. Не забувають і страшну подію літа 1972 року. Це був час, коли регулярно проводилися навчальні польоти військових літаків у небі Закарпаття.
Киблярівці працювали на колгоспному полі. І враз один з літаків, оповитий густим димом, пролетів майже над людськими головами. Зник за горбом і враз пролунав страшний вибух. Перелякані люди кинулися на місце події.
– Літак впав на городі бабусі моєї дружини Марти Коштури, – розповідає Віктор Борисович. – І нині там ще лежить великий уламок літака. Довгі роки дружина льотчика носила квіти на місце, де тоді загинули два пілоти. Пожертвували своїм життям, скерувавши літак за село. Важко навіть передбачити, що було б, якби він впав на оселі.
...Отак зі споминів про Кибляри і почалася наша розмова з Віктором Борисовичем. Зізнається, що ніколи не думав про депутатську діяльність. Після школи закінчив медучилище, завідував ФАПом у Андріївці. Потім захопився торгівельною діяльністю, закінчив комерційний технікум, згодом – інститут. Став підприємцем.
– У мене дід по маминій лінії Йосип Розенберський 53 роки завідував млином у Середньому, – згадує депутат. – Часто ловлю себе на думці, що оця тяга до підприємництва – від нього. Ох, і муштрував нас малих, вчив уму-розуму. Діда поважали, його знали далеко за межами Серед-нього. Млин у нього працював, як швейцарський годинник. Мав багато нагород. А все казав, що найбільша з них – то шана, повага людей.
Добрим словом згадує Віктор Борисович Миколу Андруся. Це завдяки йому село серед перших у районі було газифіковано. Цей виходець з Кибляр ніколи не забуває про рідне село.
Розповідає, як ожило село, коли тут запрацював завод під брендом німецької компанії ХІПП, який переробляв лісові ягоди, виготовляв чай. Його директор Володимир Панков в один час був депутатом районної ради. Тепер відійшов від справ, його замінив син Дмитро.
– Добре, що є у нас таке підприємство, створені робочі місця, – продовжує депутат, – але податки ХІПП платить до Ужгорода, бо там зареєстрований. На жаль, нема на території Киблярівської ради жодної заправки. Тому сутужно голові Олександру Пеці, місцевим депутатам з коштами. Хоча районна рада постійно допомагає...
– Конкретніше, будь ласка, про це.
– Районна рада має 30 готових проектів на ремонти дитячих садків, доріг. На поточний ремонт дороги Кибляри–Гайдош виділено 200 тисяч гривень. У Лінцях вже відремонтували дві бокові грунтові дороги. Тепер тут асфальт. Велика проблема з дорогою Середнє–Лінці–Шкуратовці. Днями мені зателефонували з Лінців і попередили, що готові перекривати дорогу. Запитували, чи приєднаюся.
– І що ви відповіли?
– Підтримав, буду з людьми. Справа в тому, що ремонт цієї дороги давно завис у повітрі. На її ремонт потрібно 13 мільйонів гривень. Обласна рада якось обіцяла допомогти. Ми навіть заручилися підтримкою голови ОДА Геннадія Москаля, але віз і нині там. Ця дорога – один жах: навіть водії маршруток відмовляються туди їздити. А користуються нею і освітяни, і медики. Не лише наших сіл, а й Пацканьова. Дії нашої районної влади дійсно підкріплені конкретними справами, але не все нам під силу.
– Чим рада ще допомогла Киблярівській сільраді?
– Ми запросили в село фірму АВЕ. Було це нелегко. Не всюди можуть заїхати їхні машини: вулиці завузькі, повороти. Тепер при сільраді працює ще два чоловіки, які звозять сміття з недоступних місць туди, звідки вже забирає АВЕ. Повністю ліквідували стихійні смітники.
Постійно виділяє райрада гроші на вуличне освітлення. А це чималі кошти: 50-60 тисяч. Недавно виділили гроші на заміну електролампочок.
Повністю поміняли дах, двері, вікна у Киблярівській школі та НВК у Гайдоші. Обновили фасади. У Лінцівській школі облаштували котельню і виклали бруківкою подвір’я.
– Знаю, що у Лінцівській школі хотіли поміняти ступінь навчання. Вчителі йбатьки розповідали, що ви багато допомогли, щоб цього не сталося...
– Не тільки я. Втрутилися і депутат обласної ради Мирон Помпель, і голова районної ради Руслан Чорнак. Ми зустрічалися з батьками, вчителями. Усі разом ми переконали керівництво відділу освіти, молоді та спорту не міняти ступінь навчання. Справа в тому, що хотіли старші класи перевести у Середнє: там планувалося організувати опорну школу. Якби так зробили, деякі наші вчителі залишилися б без роботи. Діти потрапили б у «чужий» навчальний заклад, були б зайві стреси. А так Лінцівська школа – одна з кращих у районі, має своїх призерів навіть на республіканському рівні.
– Слухаючи вас, складається враження, що вам комфортно у раді. Так?
– Наша команда молода, складається з однодумців. Радий, що Руслан Чорнак завжди підтримує наші ідеї. Легко і цікаво працювати з Юрієм Фрінцком, Андрієм Кушніруком, Степаном Мацком, взагалі з багатьма депутатами.
Часто до нас звертаються люди за допомогою. Успішно діє програма «Турбота». У всі три села: Кибляри, Лінці і Гайдош проведено інтернет. У НВК у Гайдоші робимо вбиральні. Працюємо над ґрантовим проектом по ремонту клубу у Киблярах.
– Ви так зацікавлено розповідаєте про Кибляри, наче воно рідне ваше село…
– Моя дружина Леся звідти. Ми тут часто буваємо, а тепер ще й додалися мої депутатські обов’язки. А мої коріння – у Середньому. Добре знаю й інші села. Що мені подобається у роботі нашої районної ради? Це те, що не є різниці між селами – допомагаємо усім.
– А як ви ставитеся до об’єднання сіл?
– Чесно кажучи, негативно. Закон недосконалий. Наприклад, район втрачає надходження податків і зборів до місцевих бюджетів, в тому числі податок з доходів фізичних осіб. А це чимало – понад 76 мільйонів гривень. Об’єднання територіальних громад поставить під загрозу економічну спроможність та фінансове забезпечення окремих населених пунктів, адже не у всіх є умови для подальшого розвитку.
– І останнє запитання. Чим є для вас сім’я?
– Це оберіг. Тут завжди знаходжу і ласку, і тепло та затишок після роботи. Маю прекрасну дружину, дванадцятирічного сина Юрчика. А недавно дружина подарувала мені ще й донечку Мію, їй всього два тижні. Отакий я молодий татусь...
Розмовляла
Марія Підгорна